EnglishІрина Вовк – керівник благодійного фонду «24» про Пласт і АТО
Ірина Вовк – журналіст телеканалу «24», керівник благодійного фонду «24».
З Ірою вдалось зустрітись у Львові, хоч вона і звідси родом, але впродовж останнього року перестрітити її тут складно. Вона багато часу проводить на Сході України, а останні два місяці, з того часу, коли очолила фонд «24», перебралась до Києва.
Гадаю, що коли б ви зустріли Іру на вулиці, то навряд чи розгледіли б у цій молодій, гарній дівчині людину, яка добре розбирається у спорядженні для снайперів, чи може швидко оцінити якість берців, термобілизни, знає, де дешевше придбати якісні тепловізори.
Під час розмови, коли розповідає про різні ситуації на Сході, страху за себе у її очах не помітно. Вона добре знає, що робить і для чого. В той же час біль за втраченими друзями не приховує. Антитерористичну операцію називає не інакше як війною, і категорично не вживає слова «останній», лише «крайній».
- Розкажи, як ти зараз сама себе ідентифікуєш? Ти журналіст, ти волонтер?
Знаєш, в деякі моменти мені здається, що я боєць (сміється). А якщо серйозно, то я себе завжди ідентифікувала журналістом. Журналістом, який має можливітсь і бажання бути паралельно волонтером. Тобто я не переслала бути журналістом.
- А взагалі довго займаєшся журналістикою?
Я вчилась на журналіста у Львові, в Академії Друкарства. Вже з 5 курсу працювала. Спочатку на Zik, згодом на «24 каналі». Загалом, це вже шостий рік працюю журналістом.
- Час до часу зустрічались з тобою на Майдані. Ти ж як редактор сайту не мала б працювати «в полі». Чому приїздила тоді туди?
Та це все просто. У журналістів, як і в людей, теж є вихідні. Я свої вихідні проводила на Майдані.
- Потім почалась Антитерористична операція. Як ти туди потрапила вперше?
Я не їхала спеціально у зону проведення АТО. Спочатку це було відрядження до Харкова, де в мене був друг. Планувала зробити репортаж про біженців з Донецької та Луганської області, які тоді, на початку червня, втікали до Харкова.
Ми з’їздили тоді в табір «Ромашка», там було в той час лише кілька сімей, людей 20. Але серед інших я познайомилась з Вовою. Він запропонував накупити якихось смачних речей і поїхати на українські блокпости. Поспілкуватись з хлопцями, розпитати як в них життя. Спочатку, звісно, задумалась чи варто, я ж мамі, навіть, нічого не казала, розповідала, що я в Києві постійно. «Ти ж журналіст», – сказав мені тоді Вова.
І ми з ним поїхали на українські блокпости між Ізюмом і Слов’янськом, побували в штабі АТО. Купили тоді хлопцям якісь дрібниці: каву, солодощі. Спілкувались з ними багато.
- А коли зрозуміла, що потрібно допомагати нашим воякам як волонтер?
Та одразу після цього першого разу. Розумієш, я побачила, що хлопцям реально потрібна ця допомога. Адже в них тоді не було нічого. Дехто в шльопанцях тоді бігав, бо немав берців.
З того моменту – я почала постійно їздити. Їхала до Харкова, телефонувала Вові і ми з ним разом їздили. Так за 7 місяців ми з ним побували всюди.
- Як часто їздила за ці 7 місяців на передову?
Практично кожного місяця я проводила там хоча б тиждень-півтори. Брала частинами свою відпустку, поєднувала з вихідними. Іноді телеканал давав мені офіційне відрядження. Мене закріплювали за якимось батальйоном, і я робила сюжети, короткі фільми для каналу «24».
- Наприкінці жовтня ти у Facebook написала, що іноді приходить час, коли треба обирати – кар’єра, чи доля інших людей, доля твоєї країи. Полишила тоді журналістику?
Почалось все з того, що телеканал «24», на якому я працюю почав віддавати 10% з усіх рекламних надходжень на підтримку українських вояків. В той же час я збирала кошти серед своїх друзів, але ми зрозуміли, що цих коштів не вистачає, і треба зробити щось більше. Адже потрібно було більше коштів на підтримку хлопців. Зрештою дійшли до думки з колегами, що слід створити фонд. Адже нам як каналу люди довіряють, а тому можна буде зібрати більше коштів.
Власне після цього постало питання, що займатись якісно фондом і одночасно працювати головним редактором неможливо. А не займатись фондом я не могла. Я настільки часто їздила і спілкувалась з хлопцями, настільки звикла до них, що просто не могла зрозуміти як можна їх поміняти на роботу.
Я обрала для себе роботу у фонді та польову журналістику, адже продовжую знімати репортажі з переродової.
- Спитаю напряму, тобі не страшно їздити туди? Ти іноді пишеш про те, що бували ситуації, небезпечні для твого життя. Може все таки це чоловіча робота, чи як?
Були такі моменти, коли страшно. Але були, і такі моменти, коли я розуміла, що я сильніша за деяких чоловіків. Не буду всі випадки розповідати. Але, наприклад, одного разу ми під’їжджали до блокпоста, на якому не було українського прапора. І цю ситуацію розрулювала я. В мене було менше страху, ніж у хлопця-водія.
В такі моменти так, страшнувато. Але, насправді, адаптуєшся. Я все рідше їжджу у бронежелеті, іноді забуваю його вдягнути.
- Слухай, а в батьків чи твого хлопця не було бажання закрити тебе десь у Львові, щоб ти не ризикувала?
Та ні, не було такого. Мій брат дуже допомагає мені, коли треба якась інформація чи щось допомогти у Львові.
Мама, звісно, як і кожна мама хвилюється за мене, але сприймає це як мій обов’язок. У хлопців є обов’язок воювати, у мене свій обов’язок. Крайнього разу мама мені сказала «може я з тобою поїду». Ледь її стримала, не хотіла і за неї переживати. Тато теж хвилюється, але підтримує і допомагає.
А хлопець сам воює. Переживає, звісно, коли я збираюсь до нього їхати, то завжди каже: «в нас тут щось пострілюють, може ти не їдь до нас». Але він знає, що це таке, багато вже набачився.
- А от як до журналіста питання. Вічне питання про об’єктивність. Наскільки ти можеш бути об’єктивна в своїх сюжетах, підтримуючи в той же час українських вояків?
В мене одна позиція, нехай мене критикують всі журналісти всіх країн. Якщо у моїй країні війна, то я немаю права не бути патріотом. І я не бачу потреби їздити на сєпарську територію, показувати їх життя, розповідати про них.
Я поставила собі за завдання показати нашу армію. Її останні роки розвалювали, зараз багато критикують. А я хочу показати, що ні, що наша армія сильна. В ній багато хлопців, які щиро захищають та воюють за Україну.
Так, може в матеріальному плані армія розвалена, але духовно, морально вона дуже сильна.
- Були якісь моменти з поїздок, які запам’ятались?
Звісно, багато такого. Коли крайнього разу ми їздили між блокпостами, роздавали речі, потрібні хлопцям, то під час однієї зупинки зустріли «беркутівців». А в мене обкладинка на паспорті тоді була з наклейкою «Євромайдан – це». І от поки я йому передаю якісь речі, він постійно дивиться, то на мене, то на мій паспорт.
Я собі вже подумала, зараз він щось скаже мені за Майдан, я не змовчу, зіпсуємо одне одному настрій. Але до мого здивування, цей беркутівець бере мою руку, цілує її зі словами «спасибо, что вы есть». Розумієш, в моїй голові в той момент щось перевернулось.
Або колись я зустріла хлопця з крайнього сходу Луганської області, а він заряджає автомат під пісню «Крук, чорний сотник УПА».
- Багато пластунів зараз започаткували різні волонтерські ініціативи: збирають аптечки для вояків, шиють розгрузки і багато іншого. Це збіг обставин, чи все ж таки щось Пласт заклав у всіх них?
Пласт дав багато. Всі ж знають, що пластуни приймали активну участь в УПА. Зараз історія повторюються, адже тривають національно-визвольні змагання. Мені особисто Пласт дав купу друзів, які зараз допомагають. Взагалі одне одному допомагаємо, підказуємо, де що можна дістати.
Так само, я не здивована, що багато пластунів, пішло воювати. Для мене найбільшим прикладом справжнього бійця, справжнього пластуна був Вітя Гурняк – це пластун, який непросто не зрадив присяги, а боронив Україну до останнього.
- А, взагалі, про емоції. Думаю, що вони дуже різні у тебе, в тому числі сумні, через втрату друзів. Як справляєшся з ними? Не хочеться замкнутись від всього?
Про друзів… Мене страшенно дратувало, коли я бачила у Facebook пости «it was the great year». Я все розумію, розумію, що в когось народились діти, були ще якісь радісні моменти. Але кричати наповну, що це був чудовий рік, і не думати про те, що десь поруч гинуть люди. Це страшно.
Цей рік – це рік найбільших втрат. За такий короткий період стількох друзів я ще ніколи не втрачала. І як з цим справлятись я не знаю. Спілкуватись, звісно, з подругами, це допомагає.
А, взагалі, знаєш, чого справді хочеться? Це спілкування з жінками! (сміється) Та серйозно! Я от взяла телефон, а всі крайні дзвінки – це все чоловіки.
- А розкажи детальніше чим Фонд зараз займається. Які плани?
Фонд створювався з метою допомоги воякам та їх сім’ям. Зараз на часі допомага безпосередньо на передовій. Я впевнена, що війна колись завершиться. Але залишаться хлопці з психологічними чи фізичними травмами, залишаться діти без батьків, матері без синів, і таким людям треба буде допомагати.
Треба буде залучати професіоналів психологів, які будуть з ними спілкуватись і допомагати їм, реабілітувати їх.
Знаю, що зараз пластуни організовують табори для дітей вояків, які загинули на Сході. Дуже крута і правильна річ – це треба буде робити і далі.
Словом робота Фонду не завершиться із завершенням АТО, хоча це не АТО давно, бо потреба допомоги не зникне.
- І тоді останнє моє…
Крайнє.
- Так, крайнє запитання. Після того як переможемо, які твої особисті плани – повернешся у журналістику?
Зараз важко сказати, коли все завершиться, можливо через місяць, можливо через рік, ніхто ж не знає. Але як і казала, у Фонду буде багато роботи і після закінчення АТО. Тому планую працювати у Фонді. Допомагати дітям бійців, самим бійцям. Планую піти на курси психологів, щоб згодом фахово допомагати своїм друзям.
Довідка: Ірина Вовк, - 26 років. Народилась у Львові. Журналіст телеканалу «24», керівник благодійного фонду «24». Пластує з квітня 2007 року. Належить до куреня "Степові Відьми".
